Крим – не лише відпустка та море. Яким має бути півострів після російської окупації. Розповідає українська співачка кримськотатарського походження Джамала

Український прапор над Радою в Сімферополі не розв’яже фундаментальне питання Криму – його справжньої деокупації: моральної, культурної, психологічної.

Потрібно змінити радянське споживацьке ставлення до півострова. Як повернутися не на базу відпочинку, а на свою землю – з традиціями та принципами, пояснює співачка Джамала.

Нині тільки й розмов, що про Крим. Оптимісти планують відпустку на літо, решта – сподіваються й вірять у звільнення півострова з російської окупації.

А ЗСУ ці плани та мрії намагаються реалізувати, на жаль, ціною власних життів.

Але ж так було не завжди.

За дев’ять років окупації Крим, здається, перетворився на доволі нішеву тему, як би це цинічно не звучало. Хтось змирився, комусь переболіло, інша частина просто продовжила жити – це абсолютно зрозуміло.

Коли можливість повернення півострова стала реальною, з’явилися питання. Ти думаєш про них підсвідомо, але боїшся їх поставити навіть собі, бо заводять у глухий кут.

Який Крим ми хочемо повернути? Що саме хочемо звільнити? І чи готові ми до цього?

Зручна, але фатальна соціальна угода
У 2009 році тоді ще журналіст Мустафа Найєм відвідав Крим та написав, що Севастополь – не Україна. Текст шокував мене прямою, відвертою чесністю.

Для мене існував мій Крим.

Завдяки родині в мене була власна культура, традиції. Тато співав народні кримськотатарські пісні, qartana («бабуся» з кримськотатарської. – Forbes.ua) лікувала всі наші дитячі застуди янтиком.

Сусідка Віра Василівна чарівною українською розповідала про часи одразу після депортації кримських татар – мальовничо описувала, що насправді будинки, в які їх заселяли з родиною, були охайні, а сади – родючі. Радянська пропаганда тоді вела політику, що влада врятувала Крим від брудних татар. А щороку 18 травня, на День пам’яті депортованих кримських татар, ми їхали в Ак-Мечеть.

Крим є і був різним, але таких, як ми – людей, що знали Крим українським, кримськотатарським, не зросійщеним, – було і є багато. Тому що розуміли: це про усвідомлений вибір. Про свободу й справедливість. Про дім.

На жаль, цих людей на задній план відсунув неусвідомлений, але дуже потужний суспільний договір, який підтримували як на півострові, так і на материку.

Що Крим – це про відпустку й море, чебуреки й російську попсу на набережній, про цей дивний пієтет перед Чорноморським флотом та російський триколор на випадкових будинках. Майже нічого українського, кримськотатарського, автентичного, тільки якщо глибоко копати, бо «Ну, так воно склалося, що поробиш».

Провина за зросійщення Криму, як і сходу, півдня, всієї України, – на російській та радянській імперіях, що свідомо таку ситуацію створювали. Депортували моїх предків, інші народи, переписали історію, щоб створити ще одну «перлину «русского міра». А потім використали цей міф, щоб виправдати захоплення.

Проте відповідальність – на нас.

На тих, хто не розірвав це порочне коло, не поставив у потрібний момент потрібні запитання. На тих, хто жили, як живеться, а оговталися, коли, на жаль, було вже пізно.

Аня Гончарова
Джамала Фото Аня Гончарова

Дати новий голос, що зламає шкідливі установки
Навіть тепер, коли мова заходить про Крим та його звільнення, у багатьох одразу проскакують ось ці сальні «відпустка», «море», «відпочинок». Здається, це все та сама радянська спадщина з її наче споживацьким ставленням до півострова.

Нам украй потрібна альтернатива.

Український прапор над Радою в Сімферополі, без сумнівів, принесе безпеку, щастя, а багатьом поверне дім. Але він не розв’яже фундаментальне питання Криму.

Бо його можна хотіти звільнити, але ще треба деокупувати: морально, культурно, психологічно.

Ця ментальна деокупація вимагає позиції кожного – як чіткої позиції вимагає війна. Чи готові ми її прийняти, а головне – її дотримуватися?

Готові змінити старі шкідливі установки, що сидять у нас роками? Готові усвідомлено сприймати Крим як невіддільну частину нашої країни?

Трохи глибше копнути історію народів, розглянути, на чому будується етногенез кримських татар. Приділити більше уваги Ісмаїлу Гаспринському, що першим почав видавати журнал у Криму арабською в’яззю, та класику кримськотатарської літератури Бекіру Чобан-заде – так, як ми всі захоплюємося українськими поетами Василем Стусом та Ліною Костенко.

Аня Гончарова
Джамала Фото Аня Гончарова

Відкрити для себе іслам на рівні базових положень та визначити, що ця релігія також має вагу й значення в Україні, як православ’я, греко-католицизм, юдаїзм.

Усі ці питання зводяться до одного: чи готові ми до усвідомленого та всебічного повернення Криму? Бо прапори на адмінбудівлях треба наповнювати – культурою, сенсами, ідеями. Справжніми, не насадженими.

Робити це треба вже зараз. Якщо ми не говоримо про Крим у момент, коли найгостріше відчуваємо його відсутність, то так і не почнемо говорити ніколи. І не в контексті відпустки, а глибоко, ґрунтовно.

Бачу перші дуже важливі кроки: підтримка корінних народів на державному рівні, Кримська платформа, нещодавнє започаткування традиції іфтару.

Але Криму – і, звичайно, іншим окупованим територіям – потрібно більше голосів, різних голосів. Більше фільмів – а за останні роки з’явилася ціла плеяда талановитих режисерів, творців образотворчого мистецтва, автентичної музики, глибоких інсталяцій і сильних перформансів.

Усе це відкриє нам новий, принципово інший шлях до розуміння та зв’язку з півостровом. Щоби зрештою повернутися не на базу відпочинку, а на свою землю – з традиціями та принципами.

До справді українського Криму.